12 Місяців

Календарі бувають різні: відривні, де кожен аркуш — це один день, перекидні — по одному дню або місяцю на кожній сторінці, календарі-плакати, де цілий рік на одному аркуші.

Починаючи займатися з малям, зручніше користуватися календарем, на якому весь рік розташований на одній сторінці. Тоді він наочно зможе побачити й весь рік, і окремо місяці, і дні. Побачить співвідношення між частинами року — що більше: місяць або тиждень, місяць або рік.

Починати займатися з календарем можна в будь-який момент року, але цікавіше все-таки із самого початку.

Купуючи маляті календар, зверніть увагу на те, щоб цифри й написи були як можна крупніші й розташовувалися на однотонній поверхні, а не на тлі фотографії або картинки. По можливості, взагалі відріжте картинку, щоб вона не заважала дитині.

Не купуйте модні пластикові календарі, де зображені окремо цифри від 1 до 31, окремо написи, а точніше скорочення англійською мовою, що зображують дні тижня й місяці. До таких календарів додаються пластикові кілечка, які треба переставляти щодня й щомісяця. Це виглядає заманливо, тому що дуже схоже на гру, але на такому календарі дитина не побачить цілий рік, не зможе сама знаходити назви. Цей тип календаря більше пасує школярам.

Якщо вам не вдалося знайти гарного календаря з великими цифрами, купіть календар-книжку, де на кожному розвороті — більша картинка зверху й один місяць знизу. Цифри в такому календарі звичайно великі, кожна розташована в окремому квадратику, у якому досить багато вільного місця (воно може вам знадобитися). Розділіть таку книжку на аркуші й склейте їх, як на кишеньковому календарику — у чотири ряди по три місяці в кожному.

Важливо, щоб дні тижня позначалися не скороченнями, а цілими словами.

Повісьте куплений або виготовлений вами календар-плакат у кімнаті дитини, або на кухні, або в коридорі. Коротко розкажіть, що це таке, покажіть, які ще в будинку є календарі. Поясніть, що хоч на вид вони всі різні, але призначені для того самого. Тут буде незайвим прочитати або розповісти дитині історію календаря. Дітям старше п’яти років можна показати в енциклопедії картинки, що ілюструють зміну дня й ночі й зміну пір року.

Розгляньте ваш календар, як на ньому відображаються дні, тижні й місяці — днів дуже багато (можете назвати число днів у році), вони поєднуються в тижні, а тижні — у місяці. Звичайно, з першого ж разу дитина не запам’ятає всю інформацію, але на це в неї буде цілий рік, і не один.

Щоранку називайте, який сьогодні день тижня, яке число, якого місяця. Можете додатково писати це все буквами й цифрами від магнітної абетки прямо на холодильнику.

Скажіть, що день, що наступив, крім свого «імені» (вівторок, субота…) має ще й назву «сьогодні». А день, що скінчився, називається «учора» і т.д. Ну, а день, що наступить, поки називається «завтра». Через якийсь час розповісте, що таке позавчора й післязавтра. Потренуйтесь визначати по календарі, який день тижня був позавчора або наступить завтра.

Наприкінці дня закресліть або обведіть цифру або зафарбуйте клітку, що позначає минулий день. Так робіть весь тиждень (починати краще, все-таки, з понеділка). Коли він закінчиться, зверніть увагу дитини, що пройшло сім днів, які становили один рядок (або стовпчик). Виходить, тиждень закінчився, а завтра почнеться не тільки новий день, але ще й новий тиждень.

Якщо ви користуєтеся календарем із клітинками (про який говорилося вище), можете малювати в них прості піктограми, що ілюструють минулі за день події — тваринку після відвідування зоопарку, скрипку після концерту, тарілку з пиріжками після візиту до бабусі й так далі. Відзначте на календарі дні народження членів своєї родини (можна наклеїти поруч малюсінькі фотографії).

Або навпаки, плануйте майбутні події таким же способом. Особливо зручно це, якщо ви з дитиною регулярно відвідуєте гуртки або секції. Дитина навчиться чекати майбутні події, готуватися до них. Зрозуміє, що таке щотижневі події — буде звертати увагу, що тиждень, це не тільки строк від понеділка до понеділка, але й відрізок часу розміром у сім днів.

Коли пройде чотири тижні з того моменту, як ви почали викреслювати дні, скажіть маляті, що місяць незабаром закінчується. Додайте, що місяць це чотири тижні з невеликим «хвостиком» (це добре видно на календарі). «Хвостик» становить два або три дні, але буває місяць у році зовсім без «хвостика». Розгляньте всі місяці й вимірюйте «хвостики» (порахуйте кількість днів, доданих до чотирьох тижнів у кожному з місяців).

Весь рік на одному аркуші

Ще один плакат, що допомагає дитині побачити весь рік цілком, зрівняти місяці по кількості днів, запам’ятати розташування свят і пам’ятних дат.

Візьміть аркуш ватману, простий олівець і довга лінійка. Розташуйте аркуш по горизонталі. У верхній частині аркуша напишіть порядковий номер поточного року. Розкресліть аркуш на тринадцять рядків і тридцять два стовпці. Самий лівий стовпець повинен вийти довшим за інші, у ньому, починаючи із другого рядка, напишіть назви місяців. Якщо дитина ще вчиться читати або тільки навчилася, пишіть великими буквами.

У верхньому рядку, починаючи із другої клітки, напишіть цифри від 1 до 31.

У клітках намалюйте піктограми, що символізують загальнонаціональні або сімейні свята, наклейте маленькі фотографії родичів із клітинки, що відповідають їхнім дням народження.

У неділю дивимося “У світі тварин”. Показують велику кількість мишей, просто мишачий мурашник!
Бабуся: Бе-Е…
Іринка: Навіщо бе-е? Дивися, як багато мишей!.. На першому каналі!!!

Теж згадалося на тему ….
Ідемо від метро через парк. Там дівчата бажаючих на конях катають. І от один коник стоїть і гадить, і сморід на весь парк. І от я, якось не подумавши: “Ой! ФУУУУУ” На що мені моя дочка:”А чого фу, коняшками пахне!”

Дворічна донька друзів переказує казку про Червону Шапочку:
Червона Шапочка пішла в ліс і загукала! (заблукала)

Мені подруга розповіла. Сидять на кухні, тато годує дочку (1,5 року). Та все вередує, їсти не хоче. Тато їй і каже: поводься пристойно, а то мама буде лаятися. А дочка подивилася на нього так серйозно й видає: ГРУБІЯНИШ? Вже не знаю, де вона цього набралася…

Сьогодні на вулиці холоднеча жахлива, звичайно гуляти не йдемо. А вчора Дмитрик вперше зліпив з татом сніговика. Сьогодні він не раз підбігав до вікна, подивиться на сніг і починає проситися гуляти, а я йому пояснюю, що сьогодні ніяк не можна, дуууууже холодно, і так кілька разів.
Потім бачу, стоїть Дмитрик, носиком у віконце вперся й говорить так сумно: “Не працює”.
Я його запитую: “Що не працює ?”
Дмитро: “Вулиця сьогодні не працює”.

Дивимося фільм по телевізору (що взагалі явище вкрай рідке). Дочка сидить поруч, уп’явшись в екран.
Я їй кажу: “Оксанко, це фільм для дорослих. Ти, доця, коли підростеш, теж будеш дивитися дорослі фільми, а поки ще рано, добре?”
Буквально через п’ять хвилин бачу, що моя ляля дряпається на спинку дивану, залізла й сіла стовпчиком, знову вп’явшись в екран.
“Оксанко, ну ми ж домовлялися?”- дивуюся я;
“Мамо, але я вже геть яка більша стала!” – заявляє дочка.

Дуже стали цікавити усілякі прикмети ( наприклад якщо чорна кішка дорогу перейде що буде?)
Ідемо із садка, вона розповідає:
“Мамо! А якщо вб’єш мураху – дощ піде? Ну є ж прикмета така? Ми в садку експеримент проводили.”
Я завагалася з відповіддю, постаралася не розсміятися, а то вона дуже ображається коли над її словами сміються.
Розсмішило не стільки прикмета, скільки слово експеримент, наведене в доречному значенні.

Прокинулася на дачі вся гаряча, варена. Сидить усім незадоволена. Я почала на неї дути (хотіла як краще), а вона мені заявляє:
“Мама не дми на мене – я тобі не обід”.

Діана (4 рочки):
— А я й не знала, що у бабусь бувають дні народження.

Леся (4 рочки 7 місяців) завинила. Ми з татом її сваримо. Леся каже:
— А я, коли народилася, думала, що ви добрі!

Марійка (3,5 рочки) хворіє. Лежить, дивиться мультик. Я заглядаю кімнату і запитую:
— Марійко, чим мультик закінчився?
Марія відповідає:
— Рекламою.

Сашко їсть абрикосу:
— Вона гірка! На тобі, дідусю!
— Так вона ж гірка!
— Та ні, тобі буде смачно!

Михайлик (2 рочки 9 місяців) дивиться, як мама підводить брови олівцем і каже:
— Мамо, ти чому на собі малюєш?

Поступитися місцем у транспорті літній людині, сказати при зустрічі «Доброго дня!», а при прощанні «До побачення!», коли дякуємо, ми говоримо «Дякуюі!» і у відповідь чуємо «Будь ласка!». Все це для нас, звичайні речі, які навіть не обговорюються, і перейшли в нас на рівень підсвідомості.

Але для маляти, що тільки відкриває для себе цей світ – говорити при зустрічі «Доброго дня!» не є цілком природною річчю. Цьому, як і іншим правилам ввічливості й етикету, дитину повинні навчити батьки.

[детальніше...]

• “Намагається нагодувати мене цвітною капустою: як реагувати?!”
• “Не какав всього 2 дні, як врятуватися від трубочки, Дюфалака, клізми й т.п.?”
• “Сос!!!! Мама всю ніч спить!”
• “Як вам стільчик Чіко-Поллі?”
• “Не дають обдирати шпалери!”
• “Як підкрастися до кота?”
• “Похід у районну поліклініку. Накипіло”
• “Не дає розкидати котячий наповнювач. Як реагувати?”
• “Укладає спати в 9 вечора. Як боротися?”
• “Мої фотки з голою попою в Інтернеті. Як із цим боротися?”
• “Відпочинок за кордоном. А чи варто брати із собою батьків?”
• “Гра на губі й інші способи творчого самовираження”
• “Чому пачки серветок вистачає тільки на половину кімнати й де мама тримає другу?”
• “Що повинна вміти мама в 27 з половиною років?”

[детальніше...]

Що робити з дитячою жадібністю? Як поступати батькам, якщо на площадці, у черговий раз, їхнє маля відмовилося поділитися машинкою, або совочком з товаришем по пісочниці.

Завжди такий слухняний і покладливий хлопчик, або лагідна дівчинка, раптом тупотять ногами, ховають машинку, або улюблену ляльку за спину й тікають. Перша реакція батьків, у більшості випадків, це сором. Ще б пак, у їхній родині росте ЖАДНЮГА! Мама просить, вмовляє, а найчастіше просто вириває силою в маляти заповітну іграшку, і віддає дитині, що її зажадала. Чи правильно чинить мама? Адже дитина в 2-3 роки завжди егоцентрист, і говорити про жадібність, як властивості характеру в цьому віці ще дуже рано. Для малюка, на першому місці – він сам, а всі інші люди, лише доповнення. Чималу роль у цьому розподілі пріоритетів відіграють і самі батьки. Дитина дуже часто є центром, навколо якого крутится життя всіх інших членів родини. І як можна жадати від нього добровільно й беззаперечно віддати свою іграшку іншій дитині?

Крім того, у цьому віці, діти дуже болісно сприймають розлуку зі своїми речами. Іграшка для дитини, точно такий же предмет особистого користування, як для мами, наприклад, губна помада, або улюблені сонцезахисні окуляри. Ви ж не віддасте свої окуляри незнайомій, або навіть знайомій дівчині, котра скаже, що окуляри їй дуже сподобалися, і вона б хотіла, щоб Ви їй їх віддали. Звичайно, ні! Це просто марення! Так чому ж ми жадаємо від своїх малят, ділитися найкоштовнішим, що в них у цей момент є: улюбленою машинкою, або новим відерцем?

Але повернемося до ситуації, коли мама забрала в дитини іграшку, і віддала її іншому маляті. З точки зору психології, стає дещо зрозумілим небажання дитини віддавати свою власність. І от мама, найрідніша і близька на світі людина – забирає насильно іграшку й віддає іншому хлопчикові. Давайте на хвилинку задумаємося, що може почувати в цей момент 2-3-х літня дитина? Образу? Біль? Злість? Розчарування? Невпевенність у собі? Невпевненність у мамі? Або власну безпорадність? Напевне, всі ці почуття відразу. Мама віддала мою машинку Мишкові, виходить, вона любить його більше ніж мене? Чому? Чим Мишко кращий за мене? Вирішуючи, раз за разом, конфлікт, таким чином, мама ризикує виростити зі свого сина невпевнену в собі, слабохарактерну людину, без внутрішнього стрижня.

Те, що ми, дорослі, звичайно називаємо жадібністю, для маляти всього лише черговий щабель у нелегкому процесі пізнання навколишнього світу й себе в цьому світі. У лексиконі маляти з’являється слово «МОЄ»!

Крім цього, таким чином, дитина може «прощупувати» межі дозволеного – тому, жадібність іноді проявляється у відбиранні іграшок у інших діток.

Шляхи вирішення.
Якщо дитина зовсім маленька, кращим варіантом буде просто відволікти її. Покажіть проїжджаючу мимо машину, пташку що пролітає й т.д. Коли увага переключена, постарайтеся захопити маля іншою грою. Ще один варіант – запропонувати помінятися. Яскраво й барвисто опишіть дитині, як цікаво вам буде грати у футбол Наталчиним м’ячиком, або побудувати гараж для Миколиного самоскида, а хлопці в цей час нехай пограють вашими формочками.
Коли ж проявляти жадібність починає вже цілком свідомий трьохлітній малюк, відволікти якого машинкою, або пролітаючою пташкою, уже не вийде, можна спробувати такий варіант. Домовтеся з мамами, які гуляють із вами, що під час прогулянок, на площадці, як на «загальному місці», всі іграшки на час теж стають загальними. Потім, поясните це правило діткам. Під час прогулянки, зовсім неважливо, яка іграшка кому належить. Правило одне – кожне маля може брати будь-яку іграшку, з якою в цей момент ніхто не грає. Тобто не можна забирати в іншої дитини з рук іграшку, навіть якщо вона належить тобі. Потрібно або почекати, поки звільниться ця іграшка, або взяти іншу. Як показує практика, діти дуже швидко схоплюють ці правила, і конфліктів, у колективах, у яких ігри діток були організовані подібним чином, практично не буває.
Коли мій трирічний син, граючи на площадці, намагався забрати в іншої дитини свій совочок, я просто в котрий раз пояснювала йому це нескладне правило й наполягала на його виконанні. Якщо дитина відмовлялася виконувати – будь ласка, підемо додому. На цьому, всі наші конфлікти звичайно вичерпувалися.
Величезну роль грає й ваш особистий приклад. Допустимо, навесні з’являється перша полуниця. Відразу її дуже мало – усього 7-8 ягід, але ви ділите ці ягоди порівну, між всіма членами родини. Інша справа, що мама з татом, з’ївши по ягідці, можуть скорчити гримаски й сказати, що вже ситі й більше не хочуть. Але зміст у тім, що споконвічно, усім дісталася однакова кількість ягід.
Ще одна порада. Збираючись на вулицю, залишіть вдома найдорожчі й улюблені іграшки. Беріть із собою тільки те, із чим у принципі, не шкода буде й розпрощатися, ті іграшки, які вже набридли, або не дуже подобаються маляті. Можливо, реакція на те, що хтось із дітей візьме на час погратися неулюблену машинку, буде не настільки бурхливою, а при вдалому збігу обставин, її взагалі не буде.
До чотирьох-, п’яти років, діти починають розуміти, що гратися разом набагато веселіше й цікавіше, ніж поодинці. А під час спільних ігор, хлопці обов’язково навчаться обмінюватися іграшками один з одним. Тільки в цьому випадку, ділитися вони будуть від чистого серця, тобто не насильно, що дуже важливо!
І взагалі, моє глибоке переконання, що справжні жаднюги, найчастіше виростають із тих дітей, яких вічно змушували ділитися.

Африканська казка

Занадився лев убивати в лісі звірів, і з кожним днем їх ставало все менше. Затурбувалися звірі, зібралися всі й пішли до лева.

- О, володар лісу, ми до тебе із проханням. Не вбивай нас, краще ми самі будемо щоранку приносити тобі одного з нас. А інших не займай!

- Добре,- погодився лев.

На наступний ранок кинули звірі жереб, і випав він на антилопу.

Лев наситився й нікого більше в цей день не торкнув.

На інший день жереб випав на гієну, і вона була з’їдена левом.

Так пройшло багато днів, і нарешті жереб випав на тушканчика.

Тільки звірі зібралися вести його до лева, тушканчик і говорить:

- Ні-ні, не чіпайте мене, я сам піду.

Відпустили тушканчика, а він повернувся у свою нору, ліг і заснув. І спав преспокійно до полудня.

Прокинувся лев, підхопився в гніві й з ревінням кинувся шукати звірів.

Почув тушканчик ревіння лева й піднявся на дерево біля колодязя.

Підійшов лев, а тушканчик з верхівки дерева й запитує:

- Що трапилося, чому ти кричиш?

- Цілий день чекаю звірів,- заревів лев,- але вони так нічого й не принесли мені поїсти!

А тушканчик у відповідь:

- Ми кинули жереб, і він упав на мене. Я йшов до тебе й ніс мед, але інший лев, що сидить у цьому колодязі, зупинив мене й відібрав мед.

- Де він, цей лев?

- У колодязі! Але він стверджує, що набагато сильніший за тебе,- відповів тушканчик.

Розлютився лев, підбіг до колодязя, заглянув усередину й побачив іншого лева, що дивився на нього. Насправді це було тільки його відображення. Ричить лев, а з колодязя ні звуку! Стрибнув лев на іншого лева у колодязь і потонув.

А тушканчик повернувся до звірів і сказав:

- Я покінчив з левом, тепер можете жити в лісі спокійно.

Зраділи звірі:

- Молодець, тушканчик! Маленький, а здолав лева!

Від хатинки до хатинки ходить Миколай -
Кожушок чарівний, срібна борода.
Він несе дарунки діточкам малим
І любов дарує українцям всім!

Колись по дні струмків у Рудних горах перекочувалися крупинки чистого олова. Рудокопи складали з каменів східчасті загати, виловлювали ясно-сірі бусинки, плавили їх у тигелях і робили ходовий, на той час, олов’яний посуд. Звідси й пішла назва слеища – Зайфен, що значить «мити», «намивати».

У довгі зимові вечори рудокопи любили посидіти в домашнім теплі, вирізуючи із запашного дерев’яного чурбачка забавну звіринку, героя народної казки, злу сусідку, схожу на відьму, або ненависних пригноблювачів – князя, барона, їхніх старанних холуїв, що вибивають батогом останню копійку в бідняка рудокопа. Жадібного пригноблювача зображували із зубастим, величезним, ненажерливим ротом. Якомусь веселому різьбяру спала на думку бешкетна ідея – змусити дерев’яного виродка клацати горіхи. Нехай-Ка потрудиться й посмешит рудокопів!

Так з’явився на світ Лускунчик – дерев’яна лялька-карикатура – король і кнехт, розбійник і жандарм, фабрикант і мироед.

Струмки поступово убожіли оловом, жителям Зайфена потрібно було шукати інше ремесло для їжі. Дерев’яний посуд, що вони прийнялися було робити, не знаходила достатнього збуту: таке ж кухонне начиння могли робити й в інших місцях, розташованих ближче до більших міст. А Зайфен лежав далеко від міст, у самій глибині Рудних гір.

В 1699 році Иоганн Химан, селянин із Зайфена, навантажив ручну тачку дерев’яними іграшками своїх односільчан і покотив її по звивистих гірських стежках і колдобистым проселочным дорогам на ярмарок у Лейпциг. Він прошагал з тачкою майже триста кілометрів туди й назад, але повернувся задоволений – іграшки розпродав вигідно. І особливо сподобався покупцям великоротий Лускунчик.