Казка про рибалку й рибку
А.С.Пушкін
(довільний переклад кернпро)
Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря
Жили вони в старій землянці
Рівно тридцять і три роки.
Дід ловив неводом рибу,
Баба пряла свою пряжу.
Одного разу закинув він у море невід, -
Прийшов невід з самю тванню.
Він ще раз закинув невід, -
Прийшов невід із травою морською.
Втретє закинув він невід,
Прийшов невід з одною рибкою,
З непростою рибкою, – золотою.
Як заблагає золота рибка!
Голосом мовить людським:
“Відпусти ти, старче, мене в море!
Дорогий за себе дам відкуп:
Відкуплюся чим тільки побажаєш.”
Зачудувався старий, злякався:
Він рибалив тридцять років і три роки.
І не чув, щоб риба говорила.
Відпустив він рибку золоту
І сказав їй лагідне слово:
“Бог з тобою, золота рибко!
Відкупу твого мені не треба;
Іди собі в синє море,
Гуляй там собі на просторі.”
Повернувся старий до старої,
Розповів їй велике чудо.
“Я сьогодні піймав було рибку,
Золоту рибку, непросту;
По нашому говорила рибка,
Додому в море синє просилася,
Дорогою ціною відкуповувалася:
Відкуповувалася чим тільки побажаю.
Не посмів я взяти з неї викуп;
Та й відпустив її в синє море.”
Старого стара засварила:
“Дурачина ти і роззява!
Не вмів ти взяти викупу з рибки!
Хоч би взяв ти з неї корито, бо наше -
то зовсім вже розкололося”.
От пішов він до синього моря;
Бачить, – море злегка розігралося.
Став він кликати золоту рибку,
Приплила до нього рибка й питає
“Чого тобі потрібне, старче?”
Їй з поклоном старий відповідає:
“Змилуйся, золота рибко,
Насварила мене моя баба,
Не дає старому мені спокою:
Потрібне їй нове корито, бо наше -
то зовсім розкололося.”
Відповідає золота рибка:
“Не журися, ступай собі з Богом
Буде вам нове корито.”
Повернувся старий до старої,
У баби нове корито.
Ще більше баба свариться,
“Дурачина ти і роззява!
Випросив, дурачина, корито!
Чи в кориті багато користі?
Повертайся, дурачина, ти до рибки;
Поклонися їй, випроси нову хату.”
От пішов він до синього моря,
(Помутніло вже синє море).
Став він кликати золоту рибку,
Приплила до нього рибка, запитала:
“Чого тобі потрібне, старче?”
Їй старий з поклоном відповідає:
“Змилуйся, золота рибко!
Ще більше баба свариться,
Не дає старому мені спокою:
Хату просить сварлива баба.”
Відповідає золота рибка:
“Не журися, ступай собі з Богом,
Так і бути: хата вам уже буде.”
Пішов він до своєї землянки,
А землянки немає вже й сліду;
Перед ним хата зі світлицею,
З цегляною, побіленою трубою,
З дубовими, тесаними воротами.
Баба сидить під віконцем,
На чому світ стоїть – чоловіка лає.
“Дурачина ти, прямо роззява!
Випросив, роззява, хату!
Повертайся, поклонися рибці:
Не хочу бути чорною селянкою,
Хочу бути столбовою дворянкою.”
Пішов старий до синього моря;
(Не спокійне вже синє море).
Став він кликати золоту рибку.
Приплила до нього рибка, й питає:
“Чого тобі треба, старче?”
Їй з поклоном старий відповідає:
“Змилуйся, золота рибко!
Ще більше баба здуріла,
Не дає старому мені спокою:
Вже не хоче бути вона селянкою,
Хоче бути столбовою дворянкою.”
Відповідає йому золота рибка:
“Не журися, ступай собі з Богом.”
Повернувся старий до старої.
Що ж він бачить? Високий терем.
На ґанку стоїть його баба
В дорогій соболиній шубці,
Парчева на маківці кичка,
Перли тиснуть на шию,
На руках золоті перстені,
На ногах червоні чобітки.
Перед нею старанні слуги;
Вона б’є їх, за чуби тягає.
От і каже старий своїй бабі:
“Здрастуй, бариня пані дворянко!
Чи ж, тепер твоя душенька задоволена.”
На нього прикрикнула баба,
На стайню служити його послала.
От тиждень, інший проходить,
Ще більше баба дуріє;
Знову до рибки старого посилає.
“Йди й поклонися рибці:
Не хочу бути столбовою дворянкою,
А хочу бути вільною царицею.”
Злякався старий, заблагав:
“Що ти, бабо, грибів об’їлася?
Ні ступити, ні мовити не вмієш!
Насмішиш ти ціле царство.”
Розсердилася дуже баба,
По щоці вдарила чоловіка.
“Як ти смієш, мужик, сперечатися зі мною,
Зі мною, дворянкою столбовою? -
Іди до моря, кажу тобі грізно;
Не підеш, поведуть по неволі.”
Відправився дід до моря,
(Почорніло синє море).
Став він кликати золоту рибку.
Приплила до нього рибка, запитала:
“Чого тобі треба, старче?”
Їй з поклоном старий відповідає:
“Змилуйся, золота рибко!
Знову моя баба бунтує:
Вже не хоче бути вона дворянкою,
Хоче бути вільною царицею.”
Відповідає золота рибка:
“Не журися, ступай собі з Богом!
Добре! буде баба царицею!”
Дід до баби повернувся,
Що ж? перед ним царські палати,
У палатах бачить свою бабу,
За столом сидить вона царицею,
Служать їй бояри та дворяни,
Наливають їй заморські вина;
Заїдає вона пряником медовим;
Навколо неї стоїть грізна варта,
На плечах сокири тримають.
Як побачив старий, – злякався!
У ноги він бабі вклонився,
І каже: “Здрастуй, грізна царице!
Ну тепер твоя душа задоволена?”
На нього баба й не глянула,
Лише з очей прогнати його веліла.
Підбігли бояри й дворяни,
Старого в-зашию виштовхали.
А у дверях стража підбігла,
Сокирами ледве не порубала.
А народ над ним насміявся:
“Так і треба тобі, старий нечема!
Будеш мати, нечема, науку:
Не сідай ти не в свої сани!”
От тиждень, інший проходить,
Ще більше баба здуріла.
Царедворців за чоловіком посилає,
Відшукали старого, привели до неї.
Говорить старому баба:
“Повертайся, вклонися рибці.
Не хочу бути вільною царицею,
Хочу бути володаркою морською,
Щоб жити мені в океані-морі,
Щоб служила мені рибка золота
І була б у мене на побігеньках.”
Старий не наваживсь перечити,
Не наваживсь поперек слова мовити.
От іде він до синього моря,
Бачить, на морі чорна бура:
Так і здулися сердиті хвилі,
Так і ходять, та виють і виють.
Став він кликати золоту рибку,
Приплила до нього рибка, питає:
“Чого тобі треба, старче?”
Їй старий з поклоном відповідає:
“Змилуйся, золота рибко!
Що мені робити із клятою бабою?
Вже не хоче бути вона царицею,
Хоче бути володаркою морською;
Щоб жити їй в океані-морі,
Щоб ти сама їй служила
Й була б у неї на побігеньках.” -
Нічого не сказала рибка,
Лише хвостом по воді хлюпнула
Й пішла в глибоке море.
Довго біля моря чекав він відповіді,
Не дочекався, до баби повернувся -
Глядь: знову перед ним землянка;
На порозі сидить його баба,
А перед нею розбите корито.
