Мар’я Краса – довга коса

російська народна казка

У деякому царстві, у деякій державі жили-минулого цар із царицею. І була в них єдина дочка Марья-Врода – довга коса. Жили вони добре й щасливо.

Раптом прийшла на них страшне лихо. Налетів на царство- держава страшний Змій про дев’ять голів, про дев’ять хоботів, про дев’ять хвостів. З ним два сини Змієняти. Старший про шість голів, молодший про три. Закричав Змій такі слова:

- Слухайте, цар із царицею й весь народ! Всі я царство вогнем спалю, попелом розвію. Всі ліси повыдеру, всі ріки-озера повыплесну, всі поля, луги притопчу, всіх людей погублю! А хочете живими бути, годуєте мене із синами по саму смерть. Щоб щодня до вечірньої заграви залишали на Бешкетник-Горі дівчину молоду. Нам на съеденье, вам на спасенье.

Що отут робити? Заплакав весь народ гірко, так робити нема чого. Стали з тої пори щодня до вечора брати по дівчині молодої, вели її на Бешкетник-Гору, до столітнього дуба приковували.

Налітали отут змії, дівчину пожирали, кісточки в озеро кидали.

У ту пору, у той час був у бідної бабусі-задворенки на краю міста улюблений онук Ваня. Побачив раз Іван, як у синього моря на золотому піску Марья- врода – довга коса хороводи водила, і полюбив її без пам’яті. Раптом звістка прийшла, що завтра царівні на съеденье до Змія йти. Устав поутру Іван, говорить бабусі:

- Готуй мені, бабуся, лляну сорочку чисту, піду я битися зі Змієм лютим – або живим не буду, або Марью-Царівну звільню.

Заплакала отут бабуся, приготувала йому лляну сорочку, побігла в город, принесла жалкої кропиви, стала з жалкої кропиви другу сорочку плесть. Плете сорочку, сама від болю плаче.

- От, – говорить, – Ванечка, надягни ти цю сорочку. Буде Змій тебе кусати – мови обпалить.

- Добре, – говорить Іван. От на вечірній заграві обрядився Іван. Взяв гостру косу, залізну палицю, наділ лляну сорочку, зверху кропив’яну, попрощався з бабусею й пішов на гору Бешкетник.

Стоїть на горі Бешкетник столітній дуб. У дуба Марья-Врода – довга коса золотим ланцюгом прикутий. Побачила вона Івана – заплакала.

- Ти навіщо прийшов, добрий молодець? Моя черга смерть приймати, гарячу кров проливати, а тобі за що пропадати? Прилетить зараз Змій і тебе зжере.

- Не бійся, червона дівиця! Либонь не зжере – подавиться.

Підійшов Іван до царівни, схопив золотий ланцюг богатирською рукою, розірвав, як гнилу мотузочку. Потім ліг на пісок, поклав голову Марье-Вроді на коліна й говорить:

- Я посплю, царівна, недовгим сном, а ти на море дивися. Тільки хмара зійде, вітер зашумить, море сколихнеться, негайно розбуди мене!

Заснув Іван богатирським сном. А Марья-Врода на море дивиться. Раптом хмара насунулася, вітер зашумів, море сколихнулося, із синьої хвилі трехголовый змій іде. Розбудила Марья-Царівна Івана. Тільки той на ноги підхопився, а Змій уже отут як отут.

- Ти, Іван, навіщо подарував? Богові молися, з білим світлом попрощайся так полезай скоріше сам у мою ковтку, тобі ж легше буде.

- Брешеш, проклятий Змій! Не проковтнеш! Подавишся.

Схопив Іван гостру косу, розмахнувся в усі плече й скосив у Змія всі три голови. Підняв сірий камінь, зібрав три голів. Мови вирізав, у сумку сховав, голови під камінь поклав, тулуб у море зштовхнув, сам на пісок упав, заснулбогатырским сном.

Коштує Марья-Врода – довга коса ні жива ні мертва. Не знає – плакати або радуватися. Села на пісок, підняла голову Івана, на коліна собі поклала, шовковою хусткою піт витерла. Раптом бачить: хмара насунулася, вітер зашумів, море сколихнулося. Лізе із синього моря Змій, на Бешкетник-Гору піднімається. Стала царівна Иванушку будити. А Іван спить богатирським сном.

Схопила його царівна за волосся.

- Прокинься! Прокинься, Иванушка! Наша смерть іде!

Отут підхопився Іван на ноги. Побачив його шестиглавий Змій, забурчав, зафиркав.

- Шкода мені тебе, добрий молодець! Тебе є – смаку в тобі немає. Проглочу тебе хіба не розжовуючи.

- Нічого, – говорить Іван, – либонь подавишся!

Схопив Іван свою гостру косу, розмахнувся широко рукою, відрубав Змієві три голови. А три голови вогнем палять, димом дихають, ока випалюють. Схопила Марья-Врода свою довгу косу, стала золотий косою Змія по очах хльостати. Обернувся Змій у її сторону. Підскочив отут Іван, відрубав Змієві три голови, що залишилися. Мови вирізав, голови під камінь сховав, тулуб у море зштовхнув. Сам упав на крутий берег, уткнулся в золотий пісок і заснув богатирським сном.

Підняла Марья-Врода його голову, собі на коліна поклала, шовковою хусточкою піт витерла. Раптом хмара насунулася, вітер зашумів, море сколихнулося. Виходить із моря старший Змій про дев’ять голів, про дев’ять хоботів, про дев’ять хвостів. Кожний хвіст у свою сторону б’є, кожний хобот своїм наспівом співає, кожна голова зубами клацає. Злякалася Марья-Врода пущі колишнього, стала Івана будити.

- Вставай, вставай, Иванушка! Старший Змій іде, нас із тобою зжере!

Спить Іван непробудним сном. Плаче над ним царівна, слізьми обливається.

- Прокинься, прокинься, Иванушка! Російська людина смерть лежачи не зустрічає, перед нею на ногах коштує!

Отут прокинувся Іван, стрепенувся Іван, схопився за косу гостру. Налетів отут на нього девятиголовый Змій, закричав, зафиркав.

- И гарний ти, і пригожий ти, добрий молодець! Так не бути тобі живому. Знімання я тебе, та й з кісточками.

- Брешеш, проклята гадина! Подавишся.

Почали вони битися смертним боєм. Ліс навкруги на корені валандається, пісок стовпом піднімається, по синьому морю хвилі йдуть. Змій вогнем пышет, димом душить. Іван косою косить. Коса в нього в руках докрасна розжарилася. Сім голів Іван відрубав – дві здолати не може. Схопив його був Змій поперек, так виплюнув. Кропив’яна сорочка мова обпалила.

Змій у її сторону, а отут Іван підскочив, два останні голови Змієві зсік. Мови вирізав, голови під камінь сховав, тулуб у море зштовхнув. Упала Марья-Царівна Іванові в ноги.

- Спасибі тобі, Иванушка! Мене звільнив, всю землю Росіянку позбавив. Будеш ти моїм суженым, панотцеві помічником, моїй матінці – улюбленим синком. Зняла вона з руки золотий перстенек, Іванові на мизинный палець надягла.

А Иванушка на ногах валандається, кривавий піт по особі біжить. Упав Іван на сирий пісок, заснув богатирським сном, – видно, смертне намаялся. Села Марья-Царівна біля нього, сон оберігає, комарів-мух відганяє.

Їхав мимо царський воєвода на білому коні. Сам страшний, голова стручком, руки-ноги граблями. Бачить, Марья-Царівна сидить, міцним сном Іван спить, під каменем голови валяються. Схопив він Марью-Царівну за косу, посадив її на коня із собою поруч, завіз у густий дрімучий ліс і давай ніж точити. Запитує його Марья-Царівна:

- Що ти, добра людина, робити збираєшся?

- Я ніж точу, тебе вбити хочу!

Заплакала царівна.

- Не ріж мене, добра людина! Я тобі нічого худого не зробила.

- Скажи батькові, що я тебе від смерті позбавив, Російську землю від гадів звільнив, посулись, що будеш ти мені вірною дружиною, – тоді помилую.

Нічого не поробиш, довелося Марье-Царівні згода дати. Повіз її воєвода в палац. Привіз до царя, зміїного голови показав.

- От, – говорить, – хто тебе від лиха позбавив!

Зрадів цар, обійняв воєводу.

- Через три дні, – говорить, – чесним пирком так за свадебку!

Марья-Врода плаче, а слово сказати боїться. Тільки через три дні до вечора прокинувся Іван, бачить – один він на Бешкетник-Горі, немає поруч Марьи-Царівни, немає під сірим каменем зміїних голів. Пішов Іван у місто, прийшов до бабусі. Зраділа бабуся. Пироги на стіл тягне, жарку лазеньку палить. А Іван говорить:

- Піди-Ка, бабуся, у місто, послухай, що люди говорять.

Збігала бабуся в місто, послухала, що люди говорять, відвертала назад, розповідає:

- Іде по народу поголоска, що буде сьогодні в царя великий бенкет – чесне весілля. Видає цар Марью-Царівну за воєводу. А ти думав, Иванушка, вона за бідняка піде!

Иванушка в лазні вимився, чисту сорочку надяг, став молодець гарний-пригожий – краще не треба! Увечері пішов у палац. Там бенкет іде. Гості п’ють-їдять, усякими іграми бавляться. Ходить воєвода по світлицях, приндиться.

- Хто вас, хлопці, від смерті врятував? Ви мені тепер слова поперек не мовите!

Марья-Царівна сидить біла, як крейда, очі наплакані.

Взяв Іван золотий кубок, налив у нього меду солодкого, опустив у нього золоте кільце, покликав дівку-чернавку й говорить:

- Поклонися Марье-Царівні, пускай вип’є до самого дна за той, хто її від смерті врятував. Піднесла чернавка кубок Марье-Царівні. Випила Марья-Врода до самого дна. Підкотився до її губ золотий перстенек. Вийняла його Марья-Царівна, зраділа.

- Панотець, – говорить, – не той мене від смерті позбавив, хто поруч із мною сидить, приндиться, а той мене врятував, що меж гістьми коштує, кому я цей перстень дала, кого нареченим назвала. Вийди сюди, Иванушка!

Вийшов Іван на середину світлиці. Марья-Царівна до нього підійшла. Гості разахались, переглядають. Підхопився воєвода, лається:

- Ах ти, отакий! Людей чесних обманювати! Хто Змія вбив, той і голови зрубав, той їх і в палац притяг.

А Іван йому у відповідь:

- Якщо ти Змія вбив, йому голови зрубав, скажи, який у головах “вада?

- Ніякого ваді в головах немає – вони целехоньки. Я його не ранив, не колов, з одного разу голову зсік.

Підняв голів зміїні Іван, пащі розкрив.

- От, – говорить, – який у головах вада! Мов-Те в них немає! Вони в мене в сумочці.

Отут Марья-Царівна підійшла й говорить:

- А от моя хусточка шовковий. На ньому кров і піт Иванушки.

Отут цар розгнівався, наказав воєводу батогами прогнати, а Івана обвінчав з Марьей-Вродою – довгою косою тим же ввечері.

Отут і казці кінець, а хто слухав – молодець.

Схожі публікації

• .