Про дитячу жадібність
Що робити з дитячою жадібністю? Як поступати батькам, якщо на площадці, у черговий раз, їхнє маля відмовилося поділитися машинкою, або совочком з товаришем по пісочниці.
Завжди такий слухняний і покладливий хлопчик, або лагідна дівчинка, раптом тупотять ногами, ховають машинку, або улюблену ляльку за спину й тікають. Перша реакція батьків, у більшості випадків, це сором. Ще б пак, у їхній родині росте ЖАДНЮГА! Мама просить, вмовляє, а найчастіше просто вириває силою в маляти заповітну іграшку, і віддає дитині, що її зажадала. Чи правильно чинить мама? Адже дитина в 2-3 роки завжди егоцентрист, і говорити про жадібність, як властивості характеру в цьому віці ще дуже рано. Для малюка, на першому місці – він сам, а всі інші люди, лише доповнення. Чималу роль у цьому розподілі пріоритетів відіграють і самі батьки. Дитина дуже часто є центром, навколо якого крутится життя всіх інших членів родини. І як можна жадати від нього добровільно й беззаперечно віддати свою іграшку іншій дитині?
Крім того, у цьому віці, діти дуже болісно сприймають розлуку зі своїми речами. Іграшка для дитини, точно такий же предмет особистого користування, як для мами, наприклад, губна помада, або улюблені сонцезахисні окуляри. Ви ж не віддасте свої окуляри незнайомій, або навіть знайомій дівчині, котра скаже, що окуляри їй дуже сподобалися, і вона б хотіла, щоб Ви їй їх віддали. Звичайно, ні! Це просто марення! Так чому ж ми жадаємо від своїх малят, ділитися найкоштовнішим, що в них у цей момент є: улюбленою машинкою, або новим відерцем?
Але повернемося до ситуації, коли мама забрала в дитини іграшку, і віддала її іншому маляті. З точки зору психології, стає дещо зрозумілим небажання дитини віддавати свою власність. І от мама, найрідніша і близька на світі людина – забирає насильно іграшку й віддає іншому хлопчикові. Давайте на хвилинку задумаємося, що може почувати в цей момент 2-3-х літня дитина? Образу? Біль? Злість? Розчарування? Невпевенність у собі? Невпевненність у мамі? Або власну безпорадність? Напевне, всі ці почуття відразу. Мама віддала мою машинку Мишкові, виходить, вона любить його більше ніж мене? Чому? Чим Мишко кращий за мене? Вирішуючи, раз за разом, конфлікт, таким чином, мама ризикує виростити зі свого сина невпевнену в собі, слабохарактерну людину, без внутрішнього стрижня.
Те, що ми, дорослі, звичайно називаємо жадібністю, для маляти всього лише черговий щабель у нелегкому процесі пізнання навколишнього світу й себе в цьому світі. У лексиконі маляти з’являється слово «МОЄ»!
Крім цього, таким чином, дитина може «прощупувати» межі дозволеного – тому, жадібність іноді проявляється у відбиранні іграшок у інших діток.
Шляхи вирішення.
Якщо дитина зовсім маленька, кращим варіантом буде просто відволікти її. Покажіть проїжджаючу мимо машину, пташку що пролітає й т.д. Коли увага переключена, постарайтеся захопити маля іншою грою. Ще один варіант – запропонувати помінятися. Яскраво й барвисто опишіть дитині, як цікаво вам буде грати у футбол Наталчиним м’ячиком, або побудувати гараж для Миколиного самоскида, а хлопці в цей час нехай пограють вашими формочками.
Коли ж проявляти жадібність починає вже цілком свідомий трьохлітній малюк, відволікти якого машинкою, або пролітаючою пташкою, уже не вийде, можна спробувати такий варіант. Домовтеся з мамами, які гуляють із вами, що під час прогулянок, на площадці, як на «загальному місці», всі іграшки на час теж стають загальними. Потім, поясните це правило діткам. Під час прогулянки, зовсім неважливо, яка іграшка кому належить. Правило одне – кожне маля може брати будь-яку іграшку, з якою в цей момент ніхто не грає. Тобто не можна забирати в іншої дитини з рук іграшку, навіть якщо вона належить тобі. Потрібно або почекати, поки звільниться ця іграшка, або взяти іншу. Як показує практика, діти дуже швидко схоплюють ці правила, і конфліктів, у колективах, у яких ігри діток були організовані подібним чином, практично не буває.
Коли мій трирічний син, граючи на площадці, намагався забрати в іншої дитини свій совочок, я просто в котрий раз пояснювала йому це нескладне правило й наполягала на його виконанні. Якщо дитина відмовлялася виконувати – будь ласка, підемо додому. На цьому, всі наші конфлікти звичайно вичерпувалися.
Величезну роль грає й ваш особистий приклад. Допустимо, навесні з’являється перша полуниця. Відразу її дуже мало – усього 7-8 ягід, але ви ділите ці ягоди порівну, між всіма членами родини. Інша справа, що мама з татом, з’ївши по ягідці, можуть скорчити гримаски й сказати, що вже ситі й більше не хочуть. Але зміст у тім, що споконвічно, усім дісталася однакова кількість ягід.
Ще одна порада. Збираючись на вулицю, залишіть вдома найдорожчі й улюблені іграшки. Беріть із собою тільки те, із чим у принципі, не шкода буде й розпрощатися, ті іграшки, які вже набридли, або не дуже подобаються маляті. Можливо, реакція на те, що хтось із дітей візьме на час погратися неулюблену машинку, буде не настільки бурхливою, а при вдалому збігу обставин, її взагалі не буде.
До чотирьох-, п’яти років, діти починають розуміти, що гратися разом набагато веселіше й цікавіше, ніж поодинці. А під час спільних ігор, хлопці обов’язково навчаться обмінюватися іграшками один з одним. Тільки в цьому випадку, ділитися вони будуть від чистого серця, тобто не насильно, що дуже важливо!
І взагалі, моє глибоке переконання, що справжні жаднюги, найчастіше виростають із тих дітей, яких вічно змушували ділитися.
