Штопальна голка

Ганс Християн Андерсен

Жила-Була штопальна голка. Вона так високо задирала свій гострий носик, немов була принаймні тонкою швейною голкою.

– Обережніше! – сказала вона пальцям, які виймали її з коробки. – Не упустите мене! Якщо я впаду, те, звичайно, втрачуся. Я занадто тонка.

– Начебто вуж! – відповіли пальці й міцно обхопили штопальну голку.

– От бачите, – сказала штопальна голка, – я ходжу не одна. За мною тягнеться ціла звита! – И вона потягнула за собою довгу нитку, але тільки без вузлика.

Пальці тикнули голку в старий кухаркин черевик. На ньому тільки що лопнула шкіра, і треба було зашити діру.

– Фу, яка чорна робота! – сказала штопальна голка. – Я не витримаю. Я зламаюся!

І зламалася.– Ну от! – пискнула голка. – Я ж говорила, що я занадто тонка.

“Тепер вона ні на що не годиться”,- подумали пальці й вуж хотіли було викинути голку. Але куховарка прилаштувала до зламаного кінця голки сургучеву голівку й заколола голкою своя шийна хустка.

– От тепер я брошка! – сказала штопальна голка. – Я завжди знала, що займу високе положення: у кому є користь, той не пропаде.

І вона посміхнулася про себе – ніхто адже не чув, щоб штопальні голки сміялися голосно. Сидячи в хустці, вона самовдоволено поглядала по сторонах, немов їхала в кареті.

– Дозвольте запитати, ви із золота? – звернулася голка до своєї сусідки – шпильці.

– Ви дуже милі, і у вас своя власна голівка. Жаль тільки, що вона занадто мала. Прийде, моя мила, вам відростити її – не всякому адже дістається голівка з теперішнього сургучу.

При цьому штопальна голка так гордо випрямилася, що вилетіла з хустки й упала прямо в канаву, у яку куховарка в цей час виливала помиї.

– Ну що ж, я не ладь відправитися в плавання! – заявила штопальна голка. – Тільки б мені не потонути.

І вона пішла прямо до дна

– Ах, я занадто тонка, я не створена для цього миру! – зітхнула вона, лежачи у вуличній канавці, – Але не треба падати духом – я адже знаю собі ціну.

І вона випрямилася, як могла. Їй усе було дарма. Над нею пропливала всяка всячина – друзки, соломинки, клаптики старих газет…

– Скільки їх отут! – говорила штопальна голка. – И хоч би один з них догадався, хто лежить тут, під водою. Але ж лежу тут я, теперішня брошка… От пливе тріска. Ну що ж, пливи, пливи!.. Тріскою ти була, тріскою й залишишся. А геть соломинка несеться… Ишь як вертиться! Не задирай носа, голубушка! Дивися, наткнешся на камінь. А от обривок газети. І розібрати вуж не можна, що на ньому надруковане, а він дивися як величається… Одна я лежу тихо, сумирно. Я знаю собі ціну, і цього в мене ніхто не відніме.

Раптом біля її щось блиснуло. “Брильянт!” – подумала штопальна голка. А це був простий пляшковий осколок, але він яскраво блищав на сонце. І штопальна голка з ним заговорила.

– Я брошка, – сказала вона, – А ви, мабуть, брильянт?

– Так, щось у цьому роді, – відповів пляшковий осколок.І вони розговорилися. Кожний з них уважав себе коштовністю й радувався, що знайшов гідного співрозмовника.

Штопальна голка сказала:

– Я жила в коробці в однієї дівиці. Дівиця ця була куховаркою. У неї на кожній руці було по п’яти пальців, і ви не можете собі представити, до чого доходило їхнє чванство! Але ж усього тільки в них і справи було, що виймати мене з коробки й класти назад.

– Чим же ці пальці пишалися? Своїм блиском? – сказав пляшковий осколок.

– Блиском? – перепитала голка. – Ні, ніякого блиску в них не було, зате чванства хоч відбавляй. Їх було п’ять рідних братів. Вони були різного росту, але трималися завжди разом – шеренгою. Тільки крайній з них, по прозванню Товстун, стирчав убік. Кланяючись, він згинався тільки навпіл, а не в три погибелі, як інші брати. Зате він хвастався тим, що якщо його відрубають, то й всій людині буде непридатний для військової служби. Другий палець звався Ласуном. Куди тільки він не сунув свій ніс – і в солодке й у кисле, і в небо й у землю! А коли куховарка писала, він натискав перо. Третього брата кликали Довготелесим. Він дивився на всіх свысока. Четвертий, по прозванню Златоперст, носив навколо пояса золоте кільце. Ну, а сам маленького кликали Петрушкою Ледарем. Він рівно нічого не робив і дуже цим пишався. От чванилися вони, чванилися, але ж через них-те я й догодила в канаву.

– А зате тепер ми з вами лежимо й блищимо, – сказав пляшковий осколок.

Але в цю мінуту хтось вилив у канаву цебро води. Вода заюшила через край і віднесла із собою пляшковий осколок.

– Ах, він пішов від мене! – зітхнула штопальна голка. – А я залишилася одна. Видно, я занадто тонка, занадто гостра. Але я пишаюся цим.

І вона лежала на дні канави, витягнувшись у струнку, і міркувала все про одне й те саме – про себе самої: “Я, напевно, народилася від сонячного променя, так я тонка. Недарма мені здається, що сонце шукає мене зараз у цій мутній воді. Ах, мій бедный батько ніяк не може мене знайти! Навіщо я зламалася? Якби я не втратила своє вічко, я заплакала б зараз, так мені себе шкода. Але ні, я б цього не зробила, Це непристойно”.

Один раз до водостічної канави прибігли хлопчиська й стали вивуджувати із бруду старі цвяхи й медяшки. Незабаром вони забруднилися з голови до ніг, до це-те їм найбільше й подобалося.

– Ай! – скрикнув раптом один із хлопчиськ. Він уколовся об штопальну голку. – Дивися-Ка, що за штука!

– Я не штука, а панянка! – заявила штопальна голка, але ніхто не розчув її писку. Стару штопальну голку важко було й довідатися. Сургучева голівка відвалилася, і вся голка почорніла. А тому що в чорному платті все здаються ще тонше й стрункіше, те голка подобалася собі тепер ще більше колишнього.

– От пливе яєчна шкарлупа! – закричали хлопчиська. Вони піймали шкарлупу, застромили в неї штопальну голку й кинули в калюжу. “Біле йде до чорного, – подумала штопальна голка. – Тепер я стану помітніше, і все будуть мною любуватися. Тільки б мені не занедужати морською хворобою. Я не перенесу її. Я адже така тендітна…”

Але голка не занедужала.“Видно, морська хвороба мене не бере, – подумала вона. – Добре мати сталевий шлунок і притім ніколи не забувати, що ти вище простого смертного. От тепер я зовсім отямилася. Тендітні створення, виявляється, непохитно переносять негоди”.

– Крак! – сказала яєчна шкарлупа. Її переїхав ломовий віз.

– Ой, як важко! – заволала штопальна голка. – Тепер уже я неодмінно занедужаю. Я не витримаю! Не витримаю! Але вона витримала. Ломовий віз уже давно зник з виду, а штопальна голка залишилася лежати як ні в чому не бувало на бруківці. Ну й нехай собі лежить.

Схожі публікації

• .