12 Місяців

Скоро Новий рік, прийде Дід Мороз з подарунками для чемних діточок. А щоб порадувати дідуся добре було б розповісти гарного віршика. Отже вчимо віршики.

[детальніше...]

З книги “Дитсадівський розмов-ляль-ник”

Україна, м.Херсон

Кулінарія Тобі, дощику, зварю борщику!
Ди- ди- ди – дощику, йди
на поля, на сади,
дощику, йди.
Дам-дам-дам – тобі, дощику,
зварю борщику
у великім горщику,
Дмо-дмо-дмо – разом і поїмо;
на поля, на сади,
дощику, йди –
Ди-ди-ди!

Секрет зеленого борщу
- У зелений борщ,
Андрію,
Я щавлію
Не жалію.
Що то за борщ,
За зелений,
Андрію,
Без щавлію?

Хрумка
Хрумка-хрумка-хрумкотів:
Що давали, все поїв.
Не давали—також хопнув!
Ви ж дивіться, щоб не лопнув,
Бо, якщо він лопне, діти,
Хто тут буде хрумкотіти?

Хомство
– Я – Хома,
Він-хом”ячок:
Батько – я,
Він – мій синок…
– І що це значить?
– Навчаю
Хом”ячка
Хом”ячить!

Богатир
– Богатир – я! Знайте скрізь:
Скільки я, ніхто не з”їсть!

Рудоля та рудолятко
Корова – перша буква Ка –
Дає багато молока,
А роги в неї, мов корона.
Рудоля, – наша це корова, -
Що народила нам телятко –
Смішне, веселе Рудолятко.
Корово – перша буква Ка –
Телятко хоче молока.

На вигоні
Залетів на вигін гедзь,
Та такий здоровий,
Я йому сказала: “Геть!”,
Щоб паслись корови,
Щоб давали молока…
Я – Ганнуся, я така!

Свинство
– Які чудесні поросята…
– Чому ж дітей навчає мати?
Якщо й надалі буде так, як нині,
Повиростають… свині!

Гавчик
Гавчик наш все «гав!» та «гав!»–
Ну, не терпить Гавчик гав!
А до чого вперта ж гава:
– Гарна я, дивися, гарна!

Воркіт-вовкодав
– Нам казав учора Вовка…
– Що казав?
– Що бачив вовка.
– А прийшов сусідський Миша
І казав…
– Сказав що?
– Миша!
– Кіт Воркіт…
– Ось він, присів…
– Вовка того вчора з?їв.
– Вовк…
– Нещасний вовк не знав,
Що Воркіт наш – вовкодав!

Куди-куди?!
– Ди-ди-ди! –
Не туди!
– А куди?
– Длаг-длаг-длаг!
Що, на дах?
– Що на ньому, на даху?
– Кук-ку-рі-ку!
– Кук-ку-рі-ку!

Хатній джміль
– Джміль – не міль – Гуде, лякає.
– Хлопче мій,
Джміль не кусає.
– А чого він, тільки де – Гуде?!

Пісня
Ет – написав Поет
вірш – сонет
Ета – радіо й газета
славили Поета.
Еант – почув Музикант –
молодий талант.
Естав – всю ніч не спав:
пісню писав.
Еилася – пісня народилася,
рікою полилася.
Етуліти – по всьому—усьому світу
співали пісню цю діти.

Хто співав?
- Хто учора тут співав
І, мабуть, на скрипці грав? –
В цуценяти запитав,
І почув від нього: «Гав!»
Зразу ж кинувся до гав,
І у гав я запитав:
- Хто учора тут співав
І, мабуть, на скрипці грав?–
Й говорить не захотіли:
Наче листя, відлетіли.
Мені що? Хотів я знати
Хто уміє так співати.

Ців-ців чув спів
- Хлопчику-горобчику,
Де ти був?
Хлопчику-горобчику,
Що ти чув?
- Був я в лісі, був я в полі,
Був-був-був.
Заспівала пісню Оля –
Чув-чув-чув.
Ців-ців-ців—
Прилетів!

Віртуоз біля ос
– Біля дуба, біля ос
Грав на скрипці віртуоз.
– Біля дуба?
– Біля ос?
– Танцював хто?
– Віртуоз.
– Не зрозуміли оси
Гру віртуози.

Колись по дні струмків у Рудних горах перекочувалися крупинки чистого олова. Рудокопи складали з каменів східчасті загати, виловлювали ясно-сірі бусинки, плавили їх у тигелях і робили ходовий, на той час, олов’яний посуд. Звідси й пішла назва слеища – Зайфен, що значить «мити», «намивати».

У довгі зимові вечори рудокопи любили посидіти в домашнім теплі, вирізуючи із запашного дерев’яного чурбачка забавну звіринку, героя народної казки, злу сусідку, схожу на відьму, або ненависних пригноблювачів – князя, барона, їхніх старанних холуїв, що вибивають батогом останню копійку в бідняка рудокопа. Жадібного пригноблювача зображували із зубастим, величезним, ненажерливим ротом. Якомусь веселому різьбяру спала на думку бешкетна ідея – змусити дерев’яного виродка клацати горіхи. Нехай-Ка потрудиться й посмешит рудокопів!

Так з’явився на світ Лускунчик – дерев’яна лялька-карикатура – король і кнехт, розбійник і жандарм, фабрикант і мироед.

Струмки поступово убожіли оловом, жителям Зайфена потрібно було шукати інше ремесло для їжі. Дерев’яний посуд, що вони прийнялися було робити, не знаходила достатнього збуту: таке ж кухонне начиння могли робити й в інших місцях, розташованих ближче до більших міст. А Зайфен лежав далеко від міст, у самій глибині Рудних гір.

В 1699 році Иоганн Химан, селянин із Зайфена, навантажив ручну тачку дерев’яними іграшками своїх односільчан і покотив її по звивистих гірських стежках і колдобистым проселочным дорогам на ярмарок у Лейпциг. Він прошагал з тачкою майже триста кілометрів туди й назад, але повернувся задоволений – іграшки розпродав вигідно. І особливо сподобався покупцям великоротий Лускунчик.